“A displaced person is someone who has lost so much, yet has still not lost hope.” -  Metropolitan Serhiy

At a time when the war continues to destroy Ukrainian cities and villages, claim human lives, and force millions of people to leave their homes, simple acts filled with love take on a special significance. A school backpack, a notebook, a set of pencils, or paints may seem like ordinary things. Yet for a child who has experienced evacuation, the loss of home, explosions, and air-raid alerts, they become something much more - a sign that life continues, that school, friends, knowledge, dreams, and a future still lie ahead.

Such a sign of hope was offered through another charitable initiative in support of future first-graders from internally displaced families, held in Dnipro together with the “Good Morning, We Are from Mariupol” Hub, with the support of the clergy and faithful of the Ukrainian Orthodox Church of the USA, and with the blessing and direct participation of Archbishop Daniel.

In recent days, volunteers welcomed young Ukrainian boys and girls who will soon cross the threshold of a school for the very first time. They have come from different regions of Ukraine - from frontline areas and territories that have endured, or continue to remain under, temporary occupation.

Behind the smiles of these children are stories that no childhood should ever contain.

God alone knows what these children have seen, what they have heard during nights filled with air-raid alarms, what they felt as they left their homes, and how much unspoken pain they carry in their young hearts. Their parents dreamed of giving them a very different childhood - peaceful, safe, and filled with joy. The war changed those plans, but it must not be allowed to take away the children’s right to dream.

Preparing a child for school in wartime has become a serious financial burden for many Ukrainian families. It is especially difficult for displaced families, who each month must cover the costs of rent, food, clothing, medicine, and other basic necessities.

Not every first-grader will be able to study in a traditional classroom this September. Some will begin their education online; others will attend schools equipped with bomb shelters; and for some, the sound of an air-raid siren will become part of their earliest school memories.

For this reason, the assistance provided by the parishes, clergy, and benefactors of the Ukrainian Orthodox Church of the USA carries not only material value, but also a profound human and spiritual meaning. The future first-graders received school backpacks and essential supplies - notebooks, pens, pencils, markers, paints, and other items needed for the beginning of the school year.

“We want every Ukrainian child, upon opening this backpack, to see not only notebooks and pencils,” Archbishop Daniel emphasized. “May that child feel that far across the ocean there are people who remember them, pray for them, and believe in their future. Christian love overcomes distance. It tells the child: you are not forgotten, your pain matters to us, and your future is worthy of our care.”

According to Archbishop Daniel, helping children is a particular ministry of the Church, because in every child the Christian is called to see the image of God and Christ Himself, Who said: “Let the children come to Me, and do not hinder them” (Mark 10:14).

“We cannot return to these children the days of childhood that the war has stolen from them,” Archbishop Daniel said. “But we can do everything possible so that the war does not steal their future as well. A backpack, a book, a school, the care of an adult - all of these today become a quiet resistance to destruction. Where war seeks to sow fear, Christian love must sow hope.”

What does it truly mean to be a displaced person? This charitable initiative takes on even deeper meaning in light of Metropolitan Serhiy’s reflections on the lives of those whom war has deprived of their homes.

His Eminence speaks of displaced persons not as statistics or as a social category, but as living human beings for whom the very meaning of the word “home” has become painful and profoundly changed.

“A displaced person is not simply someone who has changed an address. It is someone who has lost the feeling of solid ground beneath their feet. Someone who desperately wants to have a home, yet is afraid to call any place home again. Someone who has learned to live with a suitcase anxiously packed and ready. They do not ask for special treatment. They do not want pity. They simply want one thing - finally, to stop having to go somewhere else,” Metropolitan Serhiy reflects.

Behind these words lies the experience of thousands of families from Mariupol, Bakhmut, Pokrovsk, and many other cities and villages throughout Ukraine.

A displaced person often does not allow himself or herself to make long-term plans. Purchases are made cautiously, because there remains the memory that one day everything may once again have to be left behind. A rented apartment may provide shelter, but it is not always possible to call it home. Even when there is an opportunity to purchase property, a person may hesitate to invest all remaining savings because that person has already lost everything once - and in some cases, more than once.

The circumstances of the elderly are especially tragic. How does someone begin life again at seventy or eighty years of age? How does one leave behind a home built over decades? A garden planted with one’s own hands? Family photographs? The belongings of parents and grandparents that were meant to be passed on to children and grandchildren?

Metropolitan Serhiy also draws attention to another aspect of the experience of displaced persons: after suffering such profound loss, people begin to view material possessions differently.

“We who are displaced no longer react as sharply to material losses. Not because we do not care, but because we have already lost almost everything - our homes, our belongings, beloved places, memories, our familiar way of life… We have already cried all our tears. Perhaps that is why we cry less now. We simply remain silent, gather ourselves together, and keep moving forward.”

It is precisely here that the spiritual dimension of displacement becomes visible. A person gradually comes to understand the true hierarchy of values: possessions can be replaced, a house can be rebuilt, but human life, the presence of a loved one, and a peaceful sky cannot be purchased at any price.

Despite the losses, Metropolitan Serhiy speaks not only of pain. His reflection concludes with a testimony of faith: “And despite everything we have endured, something remains within us that no war can take away - faith. Faith that goodness cannot go unnoticed. Faith that every tear has a witness. Faith that evil cannot triumph forever. We believe in God’s justice.”

These words become especially powerful when placed alongside the faces of children holding their new school backpacks.

The Christian response to suffering can never be limited to words of sympathy alone. Faith becomes real when it is transformed into action: when the hungry are fed, the lonely are visited, the displaced are welcomed, and a child is helped once again simply to feel like a child.

This is precisely the ministry that the clergy, parishes, and faithful of the Ukrainian Orthodox Church of the USA have continued for years through their support of numerous humanitarian initiatives throughout Ukraine.

“Our assistance to Ukraine is not a one-time campaign, nor is it simply a humanitarian project,” Archbishop Daniel emphasized. “It is a ministry to our neighbor. We will remain beside the people for as long as they need our hand, our prayer, and our support. Above all, we must remain close to the children, because one day it will be they who build a peaceful Ukraine.”

Perhaps one of the greatest tragedies of war is that it forces children to grow up far too quickly.

A child should not know what a missile sounds like. A child should not be able to distinguish between different kinds of explosions. A child should not have to know where the nearest shelter is located. A child should not have to fall asleep fully dressed out of fear of a nighttime evacuation. A child’s suitcase should be packed for a family trip or a summer camp - not for fleeing war.

For this reason, every charitable initiative of this kind is an attempt to return to children at least a small part of the normal childhood that war is trying to take away from them.

The volunteers of the “Good Morning, We Are from Mariupol” Hub, expressing their gratitude to friends in the United States, Archbishop Daniel, the clergy, parishioners, and all benefactors, emphasize that together we are giving these children more than material assistance - we are giving them faith in goodness, the experience of being cared for, and hope for the future. Perhaps that is why there was so much joy in the eyes of these future first-graders.

The Gospel teaches us to see Christ in the person who needs our presence. Today, Christ also comes to us in the image of a Ukrainian child carrying a new school backpack; in the figure of a mother trying to begin life again; in an elderly person who has left behind a garden and a home; in a displaced person who once again has had to fit an entire life into a few suitcases.

And if today we cannot return everyone to their home, we can at least make sure that no one remains alone on the road toward it.

Metropolitan Serhiy expressed the dream that today unites millions of displaced people: “Our greatest dream is not wealth, not square footage, and not even comfort. Our greatest dream is to wake up one day and say: ‘I do not have to go anywhere anymore. I am home.’”

May the Lord bring that day closer.

May Ukrainian children open school backpacks instead of emergency suitcases. May they hurry to school rather than to bomb shelters. May they fall asleep to the prayers of their parents rather than to the sound of sirens. May they grow up in their God-given homeland, surrounded by family, friends, and a peaceful sky.

And through prayer, sacrifice, and concrete works of mercy, may each of us help bring closer that blessed time when Ukrainian children and their families can finally say, without fear and without a suitcase packed in anxiety: “I am home.”

Коли ранець стає знаком надії:

УПЦ США підтримує дітей вимушених переселенців в Україні

«Переселенець - це людина, яка втратила дуже багато, але все одно не втратила надію». - митрополит Сергій

У час, коли війна продовжує руйнувати українські міста і села, забирати людські життя та змушувати мільйони людей залишати рідні домівки, особливого значення набувають прості, але сповнені любові вчинки. Шкільний ранець, зошит, набір олівців чи фарб можуть здаватися звичайними речами. Однак для дитини, яка пережила евакуацію, втрату дому, вибухи та повітряні тривоги, вони стають чимось значно більшим - знаком того, що життя триває, що попереду є школа, друзі, знання, мрії та майбутнє.

Саме таким знаком надії стала чергова благодійна акція підтримки майбутніх першокласників із родин внутрішньо переміщених осіб, проведена у Дніпрі спільно з Хабом «Добрий ранок, ми з Маріуполя» за підтримки духовенства і вірних Української Православної Церкви США та з благословення і за безпосередньої участі архієпископа Даниїла.

Цими днями волонтери зустріли маленьких українців та українок, які вже зовсім скоро вперше переступлять поріг школи. Вони приїхали з різних куточків України - з прифронтових територій та земель, які пережили або й досі перебувають під тимчасовою окупацією.

За дитячими усмішками приховані історії, яких у дитинстві не повинно бути.

Один Бог знає, що бачили ці діти, що вони чули у ночі повітряних тривог, що відчували, залишаючи рідний дім, і скільки невисловленого болю несуть у своїх маленьких серцях. Їхні батьки мріяли подарувати їм зовсім інше дитинство - мирне, безпечне і сповнене радості. Війна змінила ці плани, але вона не повинна відібрати у дітей право мріяти.

Підготовка дитини до школи в умовах війни стала для багатьох українських сімей серйозним фінансовим випробуванням. Особливо важко родинам вимушених переселенців, які щомісяця змушені оплачувати оренду житла, харчування, одяг, ліки та інші найнеобхідніші потреби.

Не кожен першокласник у вересні зможе навчатися у звичайному шкільному класі. Хтось розпочне навчання онлайн, хтось піде до школи, де облаштоване укриття, а для когось звуки повітряної тривоги стануть частиною перших шкільних спогадів.

Саме тому допомога, надана парафіями, духовенством та благодійниками Української Православної Церкви США, має не лише матеріальне, але й глибоке людське та духовне значення. Майбутні першокласники отримали шкільні ранці та необхідне приладдя -зошити, ручки, олівці, фломастери, фарби та інші речі, необхідні для початку навчального року.

«Ми хочемо, щоб українська дитина, відкриваючи цей ранець, бачила в ньому не лише зошити й олівці, -наголосив архієпископ Даниїл. - Нехай вона відчує, що далеко за океаном є люди, які пам’ятають про неї, моляться за неї і вірять у її майбутнє. Християнська любов долає відстані. Вона говорить дитині: ти не забута, твій біль нам небайдужий, а твоє майбутнє варте нашої турботи».

За словами архієпископа Даниїла, допомога дітям є особливим служінням Церкви, адже в кожній дитині християнин покликаний бачити образ Божий і Самого Христа, Який сказав: «Пустіть дітей приходити до Мене і не бороніть їм» (Мк. 10:14).

«Ми не можемо повернути цим дітям ті дні дитинства, які в них украла війна, - зазначив владика Даниїл. -Але ми можемо зробити все можливе, щоб війна не вкрала в них майбутнього. Ранець, книжка, школа, турбота дорослого - усе це сьогодні стає тихим спротивом руйнуванню. Там, де війна намагається посіяти страх, християнська любов повинна сіяти надію».

Що ж означає бути переселенцем? Особливо глибокого змісту ця благодійна акція набуває у світлі роздумів митрополита Сергія про долю людей, яких війна позбавила дому.

Владика говорить про переселенців не як про статистику чи соціальну категорію, а як про живих людей, для яких поняття «дім» набуло болючого і зовсім іншого значення.

«Переселенець - це не просто людина, яка змінила адресу. Це людина, яка втратила відчуття ґрунту під ногами. Яка дуже хоче мати свій дім, але боїться знову назвати його домом. Яка навчилася жити з тривожно зібраною валізою. Яка не просить особливого ставлення. Не хоче жалості. Вона просто хоче одного - нарешті перестати кудись їхати», - роздумує митрополит Сергій.

За цими словами - досвід тисяч родин із Маріуполя, Бахмута, Покровська та багатьох інших міст і сіл України.

Переселенець часто не дозволяє собі будувати далекі плани. Він обережно купує речі, бо пам’ятає, що одного дня їх знову, можливо, доведеться залишити. Він винаймає квартиру, але не завжди наважується назвати її домом. Навіть маючи можливість придбати власне житло, людина може боятися вкладати в нього останні заощадження, бо вже одного разу - а дехто й кілька разів - втратила все.

Особливо трагічною є доля людей похилого віку. Як почати життя заново у сімдесят чи вісімдесят років? Як залишити дім, який будував десятиліттями? Сад, який садив власними руками? Родинні фотографії? Речі батьків і дідів, які мали перейти дітям та онукам?

Митрополит Сергій звертає увагу на ще одну особливість досвіду вимушених переселенців: після пережитих втрат люди починають інакше сприймати матеріальні речі.

«Ми, переселенці, вже не так гостро реагуємо на матеріальні втрати. Не тому, що нам байдуже. А тому, що ми вже майже все втратили. Дім, речі, улюблені місця, спогади, звичне життя… Ми всі свої сльози вже виплакали. Можливо, саме тому зараз плачемо рідше. Ми просто мовчимо, збираємо себе докупи і йдемо далі».

І саме тут відкривається духовний вимір трагедії переселення. Людина поступово усвідомлює справжню ієрархію цінностей: речі можна придбати знову, будинок можна відбудувати, але людське життя, присутність рідної людини та мирне небо неможливо купити за жодні гроші.

Попри втрати, митрополит Сергій говорить не лише про біль. Його роздуми завершуються свідченням віри: «І попри все, що ми пережили, у нас залишилося те, чого не забере жодна війна - віра. Віра в те, що добро не може залишитися непоміченим. Віра в те, що кожна сльоза має свідка. Віра в те, що зло не може перемогти назавжди. Ми віримо в Божу справедливість».

Ці слова особливо промовисто звучать поруч із дитячими обличчями та новими шкільними ранцями.

Бо християнська відповідь на страждання ніколи не обмежується словами співчуття. Віра стає справжньою тоді, коли перетворюється на дію: коли голодного годують, самотнього відвідують, переселенця приймають, а дитині допомагають знову відчути себе дитиною.

Саме це служіння протягом років продовжують духовенство, парафії та вірні Української Православної Церкви США, підтримуючи численні гуманітарні ініціативи в Україні.

«Наша допомога Україні - це не одноразова акція і не просто гуманітарний проєкт, - підкреслив архієпископ Даниїл. - Це служіння ближньому. Ми залишатимемося поруч із людьми доти, доки вони потребуватимуть нашої руки, молитви і підтримки. Особливо ми повинні залишатися поруч із дітьми, бо саме вони одного дня будуватимуть мирну Україну».

Можливо, найбільшою трагедією війни є те, що вона змушує дітей занадто швидко дорослішати.

Дитина не повинна знати, як звучить ракета. Не повинна розрізняти звуки вибухів. Не повинна знати, де найближче укриття. Не повинна засинати одягненою через страх нічної евакуації. Її валіза повинна бути зібрана для подорожі чи літнього табору, а не для втечі від війни.

Саме тому кожна подібна благодійна ініціатива є спробою повернути дітям хоча б частину того нормального дитинства, яке в них намагається відібрати війна.

Волонтери Хабу «Добрий ранок, ми з Маріуполя», дякуючи друзям із США, архієпископу Даниїлу, духовенству, парафіянам та всім благодійникам, наголошують: разом ми даруємо дітям не просто матеріальну допомогу - ми даруємо їм віру в добро, відчуття турботи і надію на майбутнє. І, можливо, саме тому в очах майбутніх першокласників сьогодні було стільки радості.

Євангеліє навчає нас бачити Христа в людині, яка потребує нашої присутності. Сьогодні Христос приходить до нас також в образі української дитини з новим шкільним ранцем; у постаті матері, яка намагається почати життя заново; у старенькій людині, яка залишила свій сад і дім; у переселенцеві, який уже вкотре складає своє життя у кілька валіз.

І якщо ми не можемо сьогодні повернути кожного до його дому, ми можемо зробити так, щоб ніхто не залишився самотнім на дорозі до нього.

Митрополит Сергій висловив мрію, яка сьогодні об’єднує мільйони вимушених переселенців: «Найбільша наша мрія - не багатство, не квадратні метри і навіть не комфорт. Найбільша мрія - одного дня прокинутися і сказати: “Мені більше нікуди не треба їхати. Я вдома”».

Нехай Господь наблизить цей день.

Нехай українські діти відкривають шкільні ранці, а не тривожні валізи. Нехай вони поспішають до школи, а не до укриття. Нехай засинають під молитву батьків, а не під звуки сирен. Нехай зростають у своїй Богом даній землі, серед родини, друзів і мирного неба.

І нехай через молитву, жертовність та конкретні діла милосердя кожен із нас допомагає наблизити той благословенний час, коли українські діти та їхні родини зможуть нарешті сказати без страху і без тривожно зібраної валізи: «Я вдома».